Усе розпочалось зі сну, яскравого, але начебто
ескізу до чогось більш величного. Проте тих уривків, що я побачила вистачило на
те, щоб уразити мене у самісіньке серце, на стільки, що я спробувала зберегти
те, що почало розсипатись. Чарівна у своїй пишноті та розкоші бенкетна зала,
приречені люди, підтягнуті, наче ляльки сидять за столом повним наїдків, і
навіть головний персонаж ще тут, принц, вже не молодий, але ще підтягнутий і
без слідів нестримного життя. Так от, я хапаю сумку і намагаюсь скласти туди,
хоч трохи гарних дрібничок, вони всі на мене дивляться приречено, наче не
тільки вони и мої спроби приречені, а все, що трапляється зі світом. Сумка з
речами розсипається у мене у руках, я починаю бачити світло за щільно
замкнутими шторами, це означає близькість ранку, для них це буду означати штурм
і остаточне падіння фортеці та режиму, а для мене, що я прокинусь и облишу їх
світ, але поки я там, я творець, я можу робити, що мені заманеться, і замість
допомоги до них, я намагалась зберегти хоч щось із побаченого і перенести у
свій світ, але все було марним. Марним виявились і спроби сфотографувати на
телефон, бо розуміння слабкості пам’яті перекривало розуміння того, що цей
телефон так ж марення, як і все навколо.
І, ось, цей сон, цей світ. І я розумію, що
таке відчуття і намагання зберегти супроводжують мене і у моєму світі. Наче,
навіть моя особистість така ж крихка і скороминуща. Наче навіть свої бажання й
думки я не можу зберегти. Так і є. Перечитуючи свої щоденники я розумію скільки
я забуваю. І, що нарешті залишиться від
мене? Навіть якась випадковість чи злий намір може зруйнувати мою особистість, примусить
втратити своє минуле, все на чому базується моє я, і безсила, я
нічого не можу зробити супроти цього.
Всі люди уразливі, а я жадаю бачити титанів
духу, надлюдей. Я жадаю бути саме такою. Розумію, що ці слабкості и є ходами
для гри, таємними тропами маніпуляцій, як свідомих, так і підсвідомих. І як
мені бачачи це - не зневажати бачене?! Наче я можу піднятись дуже високо і
одним поглядом майнути повз життя та людей, що наче тіні, деякі більші, якісь
менші, біль яскраві чи менш величні, більша частина, лише хмара, що я не можу
роздивитись ближче. На хвильку здається наче це я стою на своїх власних ногах,
що це я така велична, що я сама по собі вище за все, а потім я втрачаю
рівновагу і стрімко лечу у багнюку, і застрягаю у ній, наче не виплутатись, і я
сама вже десь у тій хмарі, що здавалась мені несуттєвою. Суттєво, істотно,
велично. Які крихкі слова, наче рідкісні комахи, майнули та зникли десь зрідка.
